Серед проблем, які помічають психологи у пацієнтів, найпоширенішими є тривожність, тривожні розлади, різноманітні дискомфортні відчуття, пов’язані з ситуацією в країні, з воєнним станом. А у внутрішньо переселених людей дуже часто виявляють ознаки ПТСР – посттравматичного синдрому. Як розпізнати тривожність та коли варто звернутися за допомогою до лікаря, розповідає психолог, арт-терапевт, пісочний терапевт VISE clinic Тетяна Тарасенко.
Чи людина сама може зрозуміти, що з нею щось негаразд? Чи може побачити, що щось негаразд з людьми, які навколо неї?
Дехто може помінити перші ознаки тривожності, дехто – не може. Треба прислухатися до себе. Для того, щоб наше ментальне здоров’я взагалі перебувало в нормі, і нам було комфортно жити, нам потрібно навчитися бути чутливим до себе, диференціювати свої емоції та давати їм право бути.
Це розвиток емоційного інтелекту. На жаль, в школі нас не вчать цьому, тому дуже часто навіть дорослі не можуть розрізнити свої стани. Не можуть зрозуміти: чи вони відчувають злість, чи вони відчувають страх і так захищаються.
Починати треба з цього. Ті, хто можуть розрізняти, диференціювати свої емоції і пояснювати їх, наприклад, метафорично або асоціативно, «я витиснений, як лимон», ті зазвичай здатні помітити, що з ними щось не так.
Люди іншого складу мислення швидше вибирають інший метод. Зазвичай – це активна робота. Такі люди дуже часто вигорають, мають нервові зриви, різні невротичні розлади і потім лікуються у неврологів, забуваючи про те, що все починається з нашого психологічного стану, з нашого емоційного стану, з нашого відчуття себе.
Власне, що має стати насторожуючими дзвіночками, попередженням про негаразди з ментальним здоров’ям?
Перш за все – фізіологічні прояви. Якщо людина помічає, що дуже погано спить або, навпаки, дуже багато спить, постійно втомлена, постійно хоче їсти, або взагалі не відчуває апетиту, забуває, що їй потрібно поїсти… Оце тривожний дзвіночок, що щось з нею не так.
У таких випадках людина йде спочатку до терапевта чи сімейного лікаря, там визначають, що відбувається з її організмом, але психологічний аспект теж не варто виключати. Тому що зазвичай все відбувається в комплексі. Такі розлади або порушення зазвичай супроводжуються психологічним аспектом.
Що людина може відчувати чи не відчувати, що з нею щось не так, але які зміни в її поведінці мають здивувати чи насторожити її близьких?
Ми всі час від часу відчуваємо, що щось не так. Ми можемо не виспатися, отримати якийсь стрес і постстресово відчувати певний дискомфорт і це – нормально. Але дуже важливо підмічати, що якщо в плані життя все гаразд, ніби нічого не змінилося або навпаки є суттєві покращення, а людина все одно відчуває страх, тривогу, дискомфорт, тоді щось не так. Це відображається і у її поведінці: часто дратується, непослідовна у викладі думок, стрибає з теми на тему. Тоді варто звертатися до спеціаліста хоча б для діагностики. І далі вже дивитися, як вона буде з цим справлятися.
Людина має звернутися за допомогою саме до спеціаліста-психолога?
Все залежить від того, що найбільш гостро турбує, з чого вона почне своє обстеження. Адже внутрішні негаразди можуть спричинити і реально фізичні проблеми. Це, наприклад, проблеми ендокринної системи. Вони дуже часто призводять до відчуття виснаженості, апатії. Гормональна терапія це прекрасно заміняє.
Пацієнт спочатку йде до сімейного лікаря, а сімейний лікар направляє пацієнта до вузького спеціаліста і перевіряє свої теорії. В нашій клініці ця практика дуже поширена.
Дуже часто у пацієнта виявляють такі серйозні проблеми, як цукровий діабет або астматичний компонент. І паралельно лікарі відправляють хворого ще й до психолога для того, щоб перевірити психосоматичний компонент. Звісно, недооцінювати фізичні прояви не можна і психологічна робота не замінить доказову медицину, але процес прийняття діагнозу та вихід в допустиму норму може полегшити ситуацію.
Якщо колись звертання за психологічною допомогою вважалося чимось поза межами нормального, то чи змінилося ставлення людей зараз до спеціалістів-психологів? Наскільки люди бояться чи не бояться звертатися до лікарів?
Зараз все дуже змінилося. Люди не просто не бояться звертатися, люди звертаються навіть за профілактикою. Дуже часто приходять підлітки, я питаюся, який у них запит. І мені дитина відповідає, що просто хотіла поговорити з психологом, дізнатись як це працює. Тобто цікавість до нашої професії дуже помолодшала, що не може не тішити, тому що діти не бояться до нас звертатися. Діти не бояться говорити про свої емоції, адже знають, що тут зберігається конфіденційність та право вільного вибору. Законом України та Етичним кодексом прописано, що дитина з 10 років має право на конфіденційність у психолога. Звісно, якщо стан дитини загрожує життю або здоров’ю, то психолог зобов’язується відкривати певні теми, але в більшості конфіденційність все одно зберігається, навіть якщо дитина є неповнолітньою, але їй виповнилося 10 років.
Тобто люди перестали боятися психологів?
Так, люди перестали боятися, люди приходять, люди працюють над собою і мені здається, що головним чинником в цьому стало те, що люди зрозуміли, психолог – це не назавжди.
Психолог – це супровід, та людина, яка тебе провокує справлятися самостійно. Тобто наша психіка зовсім герметична і я не маю доступу до голови свого пацієнта, але людина має доступ до своєї психіки і за допомогою моїх технік, моїх вправ може дослідити себе, зрозуміти і прийняти. При цьому мені, як спеціалісту, навіть не треба знати всю історію, яка призвела пацієнта до певної ситуації.
Мені тільки важливо відношення людини до себе і світу тут і тепер. Ми можемо змінити тільки те, до чого маємо доступ. Іноді пацієнти запитують: скільки буде тривати лікування? Я відповідаю, що рівно стільки, скільки їм це потрібно. І їх це дуже заспокоює, що це не назавжди, що вони мають шанс впоратися з проблемою самостійно.
Якщо тривожність в людини триває, але вона не звертається за допомогою, до чого це призводить далі?
Загалом тривожність так чи інакше є у кожного і це – добре. Вона спричинена різними проблемами і існує, як сигнал, що щось не так. Кожна людина справляється з нею по-різному. Хтось заїдає, хтось йде в спортзал, хтось активно працює. Інша справа, коли стан тривожності переходить в хронічний розлад. Тоді варто звертатися не тільки до психолога, а й до невролога, до психіатра для того, щоб продіагностувати людину і подивитися, чи немає інших розладів, чи потрібні якісь препарати і ще якісь додаткові приписи. Психолог використовує тільки слово і свої техніки. А от медикаменти – це справа медичних лікарів.
Чи трапляється тривожність у дітей і чи має це викликати занепокоєння батьків?
Дуже часто буває, що батьки приводять своїх дітей з певними проблемами, страхами. Особливо, коли ці дітки дуже маленькі, до трьох років. Зазвичай, починати треба із пропрацювання тривожності у батьків.
Саме батьки дають дітям відчуття безпеки, відчуття простору, усвідомлення себе у світі. І оця дитина, в якої ще не сформована до трьох років свідомість, не здатна себе усвідомити в повній мірі, якщо у неї немає прикладу.
Тому дуже важливо приходити не з дитячими, а з дорослими проблемами. І не накладати на наших дітей різні проективні та інтроективні історії. Тому що наші батьки з нами діляться тільки найкращим. Вони діляться тим, чим мають. Інколи оце найкраще, що вони мають, дуже сильно відрізняється від поняття «найкраще» в нормі суспільства. І тоді наші діти отримують різні психологічні травми, різні розлади, інколи фобії тощо.
Мама і тато – дві автономні особистості, які намагаються працювати і жити в тандемі, але нас не вчать спілкуванню в сім’ї. Ми навчаємось цьому на правилах батьківської сім’ї і власного досвіду. Коли народжуються діти, це величезний стрес для родини. І вона мусить змінитися. Це теж відбувається через біль, через якусь фрустрацію. Якщо батьки починають вчитися спілкуватися між собою, у нових умовах – вони дають приклад своїй дитині. І та здатна комунікувати вже з маленького віку. Але якщо батьки втрачають цю комунікацію, дитині незрозуміло, як же проявляти себе.
У поєднанні різних ролей у сім’ї можуть проживатись вікові кризи, кризи стосунків, сімейні кризи і наші діти отримують весь спектр емоцій і розгубленості. В результаті дитяча тривожність росте лиш від того, що батьки не можуть з своїми кризами справитись чи просто не навчилися домовлятись у нових умовах. Якщо навчитися працювати над собою і над стосунками в парі, то і у дітей тривожності стане менше.
